Концентраційний табір Штутгоф став одним з тих місць, де під час Другої світової війни здійснювала політику терору німецька влада. Він проіснував від 2 вересня 1939 і до 9 травня 1945 та за 6 років ув’язнив 110000 людей, з яких 65000 прирік на смерть, пише gdanskyes.eu. Розташована поблизу Гданська, територія довгий час зберігала таємниці всіх звірств та антилюдських законів. А зараз тут діє музей, головним завданням якого є донесення правди про ті часи. І хоч якою болючою вона б не була, її потрібно знати.
Створення табору
Концентраційний табір Штутгоф з’явився одразу з початком Другої світової війни. Як тільки Німеччина розпочала відкриту боротьбу з “ворожими” групами населення, командуванню знадобилось місце, яке б підійшло для цих потреб. Гданськ завжди був наріжним каменем між німецькою верхівкою та польською. І хоч у Вільному місті поляки були в меншості, проте вони боролися за свою ідентичність та права. Початок воєнних дій дав можливість швидко розправитись з активістами, представниками різноманітних організацій та партій, вчителями, духовенством та всіма, хто розвивав польську громаду. Саме тому за 36 кілометрів від Гданська на краю села Штутово виник табір. Місце підходило під всі вимоги: близьке розташування, залізничне сполучення, поромна переправа, пристань для яхт, брукована дорога. Водночас Штутгоф був оточений густим лісом й болотом, що робило територію закритою від зовнішнього світу.
2 вересня не лише почалось ув’язнення багатьох поляків, але і їх робота у Штутгофі. Оскільки табір ще не був готовий, то в’язнів змушували працювати над будівництвом. І вони взялися облаштовувати частину величезної території, яка отримала назву Stary Oboz. А вона включала бараки, штаб-квартиру для керівництва, командний будинок, гауптвахту, гаражі і т.д. Табір був огороджений високовольтним парканом, колючим дротом й сторожовими вежами. У 1942 році будівництво Starego Obozu завершилось й почалось створення ще однієї частини – Nowego Obozu. А розширення було спричинено потребою у більшій кількості місць, адже Німеччина затримувала дедалі більше людей. І вже за рік будівництво і цієї території завершилось. Тож за весь час існування Штутгоф зріс до 120 га землі.
Метою німецького командування було побудувати систему, яка могла б працювати автономно. Табір збільшував свої межі й трансформувався відповідно до нових запитів. Якщо спершу він вважався місцем для військовополонених, то вже через два роки перетворився на концентраційний табір. На території виникали все нові бараки, які вміщували щоразу більше в’язнів. А існування у Штутгофі підпорядковувалось чітким правилам, що контролювали відповідні структури. Командування, служба безпеки, відділ зв’язку, кадрів, політична установа – ці та багато інших відділів визначали подальшу долю в’язнів. У 1942 році у таборі з’явився крематорій, а вже у 1943 біля нього побудували газову камеру, щоб через рік перейти до плану Endlosung, який передбачав знищення євреїв. З часом Штутгоф розширив свою мережу, яка переросла територію у селі Штутово. Концентраційний табір обріс підтаборами, яких всього було 105. І всі вони були частиною політики німецької влади.
Життя в’язнів
Перші в’язні прибули до Штутгофа вже 2 вересня 1939 року. І це було польське населення Гданська. Якщо у перший день прибуло 150 людей, через два роки налічувалось 4000 в’язнів, то в останні роки війни територія різко поповнилась новоприбулими, адже ворогів Німеччини побільшало. Всього через Штутгоф пройшло 110000 людей, серед яких понад половину не пережило Другої світової війни. З першого ж дня існування табору ув’язнених залучали до різних робіт. А оскільки територія ще не була облаштованою, то можна сказати, що людей змушували власноруч будувати місце їхньої каторги. Спершу було побудовано 10 бараків, та через декілька років додалось ще 30, щоб вмістити всіх. Хоч життя у таборі піддавалось чітко визначеним правилам, проте не варто забувати, що ці правила були продиктовані есесівцями. І доволі швидко став очевидним той факт, що лікарняний пункт чи політичне відділення виконують специфічну роботу не на користь в’язнів.
Концтабір Штутгоф складався з поляків, євреїв, угорців, норвежців та “небезпечних злочинців” з понад 20 інших країн. Життя в’язнів, окрім намагання вижити, складалось з трудових буднів. У перші дні вони розрівнювали землю, вирубували ліс та зачищали територію. Далі в’язні були залучені до будівництва різних частин табору. А потім їхні завдання змінювались відповідно до потреб командування та Штутгофа. Будинки для керівництва, вольєр для собак, ферма для кроликів, каналізаційна система – це все робили в’язні. Оскільки Німеччина вела війну, то їй потрібно було багато ресурсів й робоча сила. Саме тому в’язнів відправляли працювати на німецькі підприємства поруч. Так, наприклад, біля табору діяв завод DAW, який виготовляв обладнання, цегельні заводи, промислові та сільськогосподарські підприємства й було створено виробництво літаків Focke-Wulff.
Попри складні умови праці, життя без неї видавалось ще важчим. Якщо когось обирали для роботи у швейному цеху, на кухні, в майстернях, то вони натомість могли отримати додаткову порцію їжі чи одяг. А це було на вагу золота, адже люди змушені були виживати. Прибували в’язні до табору у власному одязі, в якому ходили без можливості переодягнутись. В жару чи холод, в дощову погоду чи після важкої зміни люди залишались в тих самих речах. Не кращим був перехід на форму, адже матеріали були неякісними, а розмір всього один. Саме тому в’язні потерпали від багатьох шкірних захворювань, холоду й антисанітарії. Смертельною виявлялась й будь-яка хвороба в концентраційному таборі. Через несприятливий клімат, недоїдання, знущання з боку працівників та нелюдську працю навіть найменша застуда була важкою. Незвичайним є й те, що перебіг хвороб був швидким й майже завжди смертельним.
Не легшим було й ставлення командування та працівників до в’язнів. Саме вони вирішували, хто мав жити, а хто ні. Найменше шансів мали люди, які були вимученими та слабкими. Вони аж ніяк не могли справитись з безглуздими завданнями есесівців, за що їх і вбивали. Ув’язненні у таборі проходили щоденний переклик й огляди. Під час останніх декого могли обрати для якоїсь праці, а інших приговорити до смерті. А цю процедуру здійснював лікар концтабору, який вводив ін’єкцію фенолу або бензину в серце. Проте есесівці не гребували найстрашнішими методами, тому людей часто розстрілювали, штовхали у високовольтні огорожі, фізично розправлялись та відправляли в газові камери, де отруювали Циклоном Б. Проте на цьому страждання в’язнів у концентраційному таборі Штутгоф не закінчилися.
Марш смерті
Якщо ворота табору назвали брамою смерті, то події січня 1944 року стали відомі як марш смерті. Перший термін означав, що кожен, хто пройде крізь ворота Штутгофа, приречений на смерть. А другий був створений за аналогією, адже людей також виводили у смертельний похід. Хоч марші смерті були поширеним явищем під час Другої світової війни, у концентраційному таборі Штутгоф все почалось 25 січня о 4 ранку. Саме тоді на його площі зібрали в’язнів, які мали покидати територію. Так розпочалась перша евакуація людей з табору. А спричинена вона була стрімким наступом радянських військ. Німецьке командування продумувало різні варіанти відходу ще у 1944 році. І всі вони передбачали знищення слідів численних злочинів. А коли ситуація на війні погіршилась для Німеччини, тоді було прийнято рішення щодо долі Штутгофа.
В’язнів концентраційного табору евакуювали з двох причин: приховати свої звірства й здобути якомога більше робочої сили. Саме тому у січні зі Штутгофа вийшло 11000 людей, серед яких були і чоловіки, і жінки. Есесівці не надто переймались долею в’язнів, а тому знущалися всіма можливими способами. Так, люди долали щодня понад 20 кілометрів і йти доводилось при температурі -20°С. До того ж багато в’язнів були хворими, знесиленими й голодними, за що їх і карали. Якщо хтось не встигав за колоною, його розстрілювали. Таким методом карався й будь-який проступок в’язнів, а суддями були, звичайно ж, німецькі солдати. Під час того походу загинуло понад 2000 людей, а ще 2000 тисячам вдалось втекти. Мабуть, найбільшим звірством під час маршу смерті став розстріл в’язнів на пляжі в Пальмнікені. Тоді есесівці зібрали приблизно 3000 євреїв й наказали їм кинутися в крижану воду. Їх усіх розстріляли, а сталось це в ніч з 31 січня на 1 лютого 1945 року.
Після цієї евакуації у Штутгофі залишалось ще 12000 в’язнів. Більшість з них загинула від епідемії тифу, а до квітня 1945 року дожило понад 4000 людей. 25 квітня розпочалась підготовка до другої евакуації, яка відбулася морем. Тоді в’язнів вивезли до табору Ноєнгамме й інших німецьких таборів вздовж Балтійського моря. А 9 травня того ж року радянські війська звільнили 100 людей, які ще залишились у концентраційному таборі.
Музей Штутгофа у Штутові
12 березня 1962 року на території колишнього концентраційного табору Штутгоф запрацював музей. Після закінчення Другої світової війни знадобилось 17 років, щоб створити щось гідне на цьому місці. А сталось це завдяки колишнім в’язням, науковцям, культурним діячам та усім небайдужим жителям Гданська. Мабуть, Німеччина під час війни добре виконала свою роботу, адже в людей залишилось хибне враження про Штутгоф. Багато хто навіть не здогадувався, що більшість в’язнів становили поляки та євреї. Відновити справедливість взялась команда, якою керував перший директор музею – Тадеуш Матусяк. Відтоді на території крок за кроком відбудовувалась історія, яку працівники закладу прагнули донести до наступних поколінь. І їм це вдалось, адже зараз Музей Штутгофа щороку приймає понад 100000 відвідувачів. І як каже теперішній керівник закладу, щоб зрозуміти, що сталося в концентраційному таборі, потрібно його відвідати.
Музей Штутгофа у Штутові за понад 60 років свого існування зробив відмінну роботу. Команда пропонує віртуальний тур, індивідуальні та групові екскурсії, музейні уроки та освітні заходи для усіх охочих. На території збереглись залишки деяких будівель табору, а все інше вдалось реконструювати. Головні ворота, вартові вежі, гауптвахта, офіс командирів, їдальня, газова камера та крематорій – кожен куток тут передає життя в’язнів у концентраційному таборі. Закладу вдалось зібрати особисті речі ув’язнених, предмети побуту, якими користувались у Штутгофі, знаряддя терору й понад 1500 інших артефактів. З перших днів створення працівники музею збирали розповіді колишніх в’язнів, які укомплектували у 27 томів. Команда розвиває наукову діяльність та запрошує освітні заклади до співпраці. А ще ви можете відвідати сайт та соцмережі закладу, де він повідомляє всю необхідну інформацію.